Наш гумор – інтелігентніший ніж російський!

Таланти Батьківщини

 Крізь дерезу до слави!

Дипломант Всеукраїнської літературної премії ім. Олександри Девіль, поет та письменник з Верхньодніпровську, депутат «Батьківщини», Євгеній Безус - справжній співець українського слова. А які в автора яскраві та меткі гуморески - сповнені духом українського народу, що ніколи не був і не буде скорений!

  

Наш гумор – інтелігентніший ніж російський!

- Євгеній Федоровичу, Ви дуже працьовитий творець, пишете: гумор, ліричні вірші та навіть прозу. Але, все ж, що ближче до душі?

-Це вже по-настрою. Що прийшло в душу, вплинуло – те й описую. Як ліричний настрій – ліричний вірш виходить, як щось викликає усмішку – то гумористичний твір. Останнім часом багато працюю над прозою, бо вона закликає до серйозних роздумів, послідовної роботи.

-Український гумор має особливості?

-Так. Він дуже відрізняється від того ж російського. Наш гумор – більш м’якіший, інтелігентніший. В українців існує таке поняття як віршованій гумор. Для тої ж Росії це унікальне явище: у них є письменники, що пишуть сатиричні твори, але поети-гумористи – рідкість. Не чув, чи є взагалі. Тож, таке поняття як віршована гумореска – суто українське. 

-Ви –начитана людина?

-Думаю, що так. Ще як був малий, дуже багато читав різної літератури. Мій дід працював начальником пошти, там було стільки усього для читання: газети, журнали. Тож я сидів та перечитував оце. Та й книгами захоплювався, вірші полюбляв. Досі дуже поважаю творчість Степана Руданського. Пісні на його вірші вже стали народними. Багато українців думають, що « Повій вітре на Вкраїну» - це народна пісня. Але ж то Руданський написав! Та як зумів передати щиру козацьку душу, її тугу, любов за рідним краєм, коханою дівчиною!

- Коли перший вірш самі написали, пам’ятаєте?

- Чотири віршовані рядочки присвячені льотчику Гастело написав у першому класі. Дуже захоплювався цим героєм. Потім почав писати лірику, а гуморески – вже пізніш. Та все ж, ніколи раніше не міг подумати, що буду серйозно займатися літературою, бо завжди відносився до власної творчості прискіпливо. Розумів, що мої твори конкурувати з працями відомих митців слова – не зможуть. Став я на шлях письменницький випадково. 10 років тому, коли відзначали 45 років закінчення школи, прочитав свої вірші, й моя однокласниця, вчителька мови та літератури, порадила віддати їх в газету. Лишень відмахнувся тоді – «кому воно потрібне». Та завдячуючи цій жінці вірші таки надрукували в газеті. Від односельців, що прочитали мої твори, почали надходили схвальні відгуки. З того часу зрозумів, що мною написане може зачепити людей за серце, - тому треба працювати. Тож, вже у віці 60 років – почав серйозно займатися літературою. Така от доля. За цей час вже видано 5 моїх книг. Минулого року ще й став Членом Національної Спілки письменників України. Пощастило – бо деяких роками не приймають.

  

- Що особисто Вам дає статус українського письменника?

- (Усміхається).Як кажуть, який же ж українець без лички.- це якщо казати з гумором. А якщо серйозно – то це все-таки важливо: певний статус, визнання, що ти письменник. Не всіх беруть. Для того, аби тебе прийняли у спілку, –треба аби дали рекомендацію не менше трьох учасників спілки та таких, що мають стаж бодай три роки. Мене ж прийняли швидко,  - бо інколи  чекають на вступ у Спілку й по три - п’ять років.

 

-Буває й так, що й не можуть дочекатися?

-Так. Попереднє керівництво Всеукраїнської спілки, вже й не знаю, що вони там робили, та за роки власної роботи зібрали у Києві чималу папку з понад 140 претендентів, яких не приймали роками. Нове керівництво, що прийшло у спілку в 2014 році - одразу розглянуло 70 звернень, 47 чоловік з них було принято. Та хоч це й не смішно, одначе, дяких з письменників довелося приймати вже посмертно – не дочекалися за життя. І сміх і гріх!

- У творчості підтримують рідні?

- Дуже підтримують, особливо дружина, син. Можливо, якби не вони – не було б мене як письменника. Родинна опора для творчої людини – дуже важлива.

 Подвійне «Полі чудес»

 

- Крім того, що письменник, Ви ще й фіналіст передачі «Поле чудес»?

-Так. Про свою участь у ній навіть написав гумореску, от і книгу назвав «Поле чудес». Як потрапив на ефір? Кожен випуск дивився, багато слів відгадував й дружина якось з гумором порадила – «а може й ти би взяв участь, а то - марно талант пропадає». Замислився: «дійсно, а чого б його не перемогти того Якубовича»? Та й створив кросворд на 150 питань ще кілька пару віршиків написав та відправив це все у травні 2003 року на адресу передачі. Не сподівався на швидку відповідь, та вже в червні – прийшла телеграма із запрошенням. Й помандрував на «Поле чудес». Приїхали, перед зйомкою проходимо інструктаж, а пана Леоніда Якубовича – все немає. Вже й режисер нервує. Врешті, питаємо: «коли ж Якубович буде, чи не трапилося чого?»

«Так», - кажуть. – «Трапилося!» Був перед тим кінофестиваль «Кентавр» й потому його учасники так «врізали вогненної», що пану Леоніду недобре стало – тож другого дня відправили його швидкою у лікарню.

- З ким же записувати передачу?

- Нас додому відправили. А оскільки їхали ми на зйомку за свій кошт - редакція вирішила відшкодувати витрати, - кожного учасника питали, скільки треба грошей йому вернути. Тоді до Москви десь 120 гривень коштував квиток на потяг. Тож  десь 300 гривень мені вернули. Та при поверненні коштів трапилася кумедна історія з одним учаником передачі. Підходить чоловік з Луганська й каже – мені дві тисячі верніть будь ласка. У редакторів «Поля чудес» мало очі не випали, питають: «Чи Ви не з Сахаліну?» «Та ні, - з Луганська», - відповідає той, усміхнено » «Та, - каже я ж не один до Вас приїхав – зі мною: жінка, брат, його дружина, бабця, сестра та ще й кума! От вам і гумореска готова! (усміхається)

- Тож так і не відбулося ваше «Поле чудес»?

- Та ні, згодом визвали на передачу таки знову, вже в кінці грудня. Слава Богу, ніяких перед тим фестивалів вже не було й Якубович був у доброму здоров’ї –тож запис зробили. Та як сказав потому мій син – «очікування краще за саме дійство». Спочатку подобалося, бо я майже одразу згадав перше слово й вийшов у фінал, але у фіналі –трішки прошляпив, не здогадався що то за слово. Та зате участь у передачі подарувала чимало матеріалу для написання гумористичного оповідання «Свині на полі чудес». Чому свині? Бо там було питання перше якраз про свиней. Тож, передача є пам’ятною.

-Кажуть: талановита людина –талановита у всьому. А у Вас є якісь ще захоплення крім літератури?

- Ще й пісні пишу. На свої вірші та на інших авторів.

-Тобто Ви - композитор?

-Та не зовсім. Розумію ноти, але пишу музику у співавторстві. Буває так: читаю вірш – й раптом чую в голові мелодію, тоді йду до свого товариша, що має записуючу апаратуру й я йому наспівую музику. А він потім робить аранжерировку. Так зявляється нова пісня.

-У Вас є цікава книга «Хроніки пригод підземного льотчика авіації Івана Штурмила». Цього героя можна назвати «українським Швейком», бо ж він дуже меткий хлопчина: вміє викрутитись з будь-якої ситуації та ще й перемогти. Звідкіля цей образ й чому Ви називаєте його «підземним льотчиком»?

-Бо він ніколи не літав, а в штабі працював, на командному пункті під землю. Звідкіля такий образ? Бо я служив у дальній авіації шифрувальником, знав льотчиків, що там працювали й образ Івана Штуримила – збірний, позичений від багатьох людей.

- Одна з останній ваших  книг називається «Крізь дерезу до слави». Чому така назва?

Бо шлях до слави непростий, колючий. Та, мабуть, лише таким шляхом треба йти до  Перемоги!